Ти, відчай життя моєї,
Без квітів переді мною і без сліз!
У напівсутінку днів і ночей
Безмовних і страшне питання!
Ти, тривога світанкових хвилин,
Незрозумілий, урочистий гул,
Де невиразні звуки ростуть,
Де Незриме Хранитель зітхнув!
вас плекаючи, покликом я тепер:
вкажіть мені, скоро ль світанок?
Ось вже здригнулася темна двері,
Набіг зникаючий світло.
1 квітня 1902
