світи летять. року летять. Порожня
Всесвіт дивиться в нас мороком очей.
А ти, душа, втомлена, глуха,
О счастии твердишь, - вкотре?
що щастя? вечірні прохолоди
У темніючому саду, в лісовій глушині?
Іль похмурі порочні насолоди
вина, пристрастей, смерті душі?
що щастя? Коротку мить і тісний,
забуття, сон і відпочинок від турбот…
Прокинешся - знову божевільний, невідомий
І за серце хапає політ…
зітхнув, дивись - небезпека минула…
Але в цю саму мить - знову поштовх!
Запущений кудись, як попало,
летить, дзижчить, поспішає дзига!
І, вчепитися за край ковзний, гострий,
І слухаючи завжди дзижчить дзвін, -
Чи не сходимо з глузду ми в зміні строкатою
придуманих причин, просторів, часів?
Коли ж кінець? настирливому звук
Чи не стане сил без відпочинку слухати…
Як страшно все! як дико! - Дай мені руку,
товариш, друг! забудь знову.
2 липень 1912
