Андрію Білому
Я дивився на сліпу людську будову.
Під дахом повільно запалювалося вікно.
Хтось зверху почув наближення
І думав про те, що було давно.
Фіранки ворушилися і падали.
Піднімалися від невидимої руки.
На сходах тіні щулились.
І обережні починалися дзвінки.
Ще ніхто не увійшов на сходи,
А вже зачули рахунок щабель.
І всюди прокинулися, кричали, чекаючи вісницю,
І сиві голови нахилялися в тінь.
думали: за вранці настане день.
Вище за всіх кричать і скуйовджених
Під дахом повільно спалахувало вікно.
Там хтось на рахунках позолочених
порахував, що нікому не дано.
І зрозумів, що буде темно.
5 грудня 1902
