йти, йди за мною - покірної
І вірною моєї рабою.
Я на блиснувши, світить гребінь гірський
Взлечу впевнено з тобою.
Я пронесу тебе над безоднею,
Її бездонністю дражнячи.
Твій буде жах даремний -
Лише натхненням для мене.
Я від дощу ефірної пилу
І від кружляння охороню
Всією силою м'язів і покровом крил
І, підносячи, не впустити.
І на горах, в блискотінню білому,
На незаплямованому лузі,
Божественно-прекрасним тілом
Тебе я дивно обпалю.
Ти знаєш, яка дрібниця
Та людська брехня,
Та сумна земна жалість,
Що дикої пристрастю ти кличеш? -
Коли ж вечір стане тихіше,
І, зачарована мною,
Ти полетіти захочеш вище
Пустелею неба вогневої, -
що, я візьму тебе з собою
І я принесу тебе туди,
Де здається земля зіркою,
Землею здається зірка.
І, онімів від подиву,
Ти побачиш нові світи -
Неймовірні бачення,
Створення моєї гри…
Тремтячи від страху і безсилля
Тоді шепнешь ти: відпускається…
І, розпустивши тихенько крила,
Я сміявся до тебе: літати.
І під божественної посмішкою,
Знищуючи на льоту,
ти полетиш, як камінь хиткий,
У сяючу порожнечу…
9 червень 1910