В туманах, над блиском ріс,
безжальний, святий і мудрий,
Я в старому парку дідів ріс,
І сонце золотило кучері.
Чи не згасав лісова пожежа,
але, гаром сонячної покликаний,
Стрілою кидався я в угар,
Цілуючи повітря незнайомий.
І проходили сонми осіб,
Завжди чужих і вічно дорослих,
Але я любив взлетанье птахів,
І човен, і на човні весла.
Я плив один в затон
Бездонною заплави і каламутній,
Де утлий острів оточений
Стіною ялинника затишній.
І там в розлогу ялину
Я дошку клав і з нею майорів,
І танула моя гойдалка,
І сонний вітер тихо віяв.
І було, як на Різдво,
Коли гра давалася даром,
А життя сходила синім паром
До сусально-зіркової блакиті.
Липень 1905
