завірюха співала.
І кололи снігові голки.
Я заморожений душу.
Ти мене наздогнала.
Ти закинула голову в височінь.
Ти сказала: «дивлячись, дивлячись,
Поки не забудеш
того, що любиш".
І вказала на далекі міста лінії,
На поля снігові і сині,
На безцільний холод.
І снігових вихорів под'ятий молот
Кинув нас в безодню, де іскри летіли,
Де сніжинки лякливо вилися…
Якісь іскри,
Якихось сніжинок невірний політ…
Як швидко - так швидко
Ти наді мною
перекинула звід
блакитний…
заметіль здійнялася,
зірка зірвалася,
За нею - інша…
І зірка за зіркою
понеслася,
відкриваючи
вихором зоряним
нові безодні.
У небі спалахнули темні очі
так ясно!
І я забув прикмети
Країни прекрасної -
У блиску твоєму, комета!
У блиску твоєму, среброснежная ніч!
І мчали спустошливі
непомірні року,
Немов серце застигає
зайшло назавжди.
Але бреде за дальнім полюсом
Сонце серця мого,
Льдяного скуте поясом
безвладдя твого.
Так зійди ж в морозному інеї,
Непомірний світло - зоря!
Підніми над даллю синьою
Жезл померклими царя!
3 Січня 1907
