За пагорбом віддзвеніла пружні лати,
І спис загубилося в імлі.
Чи не сяє і шолом - золотий і пернатий -
всі, що було зі мною на землі.
встане ранок, застане раскинувшим руки,
Де я в небо нічний дивився.
Солнцебога, сміючись, напружать свої луки,
Обіллють мене хмарами стріл.
Якщо близьке ранок пророкує мені загибель,
Невже твій голос мовчить?
Чую, там, під пагорбами, на гірському вигині
Лик твій молнійних гнівом горить!
Воротясь, ти спрямуєш спис півночі
Солнцебога веселому в груди.
Я побачу в зміїних кучерях твої очі,
Я почую твій голос: «Забудь».
Наді мною ти в синьому своєму покривалі,
З цілющим жалом - змія…
Ми дізнаємося з тобою, що перш знавали,
Під невірним мерцаньем списи!
2 квітня 1907
