Андрію Білому
Цілий рік не тремтіло вікно,
Чи не дзвеніла важкі двері;
Все забулося - забулося давно,
І вона відчинилися тепер.
метушилися, поспішно хрестячись…
Виносили срібний труну…
І стара, за ручку тримаючись,
Спотикалася об сніговий замет.
Байдужі обличчя натовпу,
Цікавих сусідів набіг…
І кругом протоптали стежки,
Осквернивши цнотливий сніг.
але, лягаючи в снігову постіль,
Почув укладений в труні,
Як далеко запевала заметіль,
До небес підіймаючи трубу.
6 Січня 1903
