Я довго чекав – ти вийшла пізно,
Але в ожиданьи ожив дух,
лягав сутінки, але безслізний
Я напружував і погляд, і слух.
Коли ж перший спалахнув пломінь,
І слово до неба понеслося, -
розбився лід, останній камінь
упав, - і серце зайнялося.
Ти в білій хурделиці, в сніжному квиління
Знову чарівницею спливла,
І у вічному світлі, у вічному дзвоні
Церков змішалися купола.
27 листопада 1901
