Згадав я стару казку,
Слухай, подруга, мене.
Казкар добрий і старий
Тихо сидів біля вогню.
Дощик стукав у віконце,
Вітер в трубі завивав.
«Погано тепер безпритульним!»-
Казкар добрий сказав.
У двері постукали легенько,
Казкар двері відчинив,
Вітер увірвався холодний,
Дощик поріг облив…
Хлопчик стоїть на порозі
жалюгідний, змерзлий, ногою,
Мокрий сагайдак за плечима,
Лук з тятивою тугий.
І, посадивши на коліна,
Гріє бідолаху старий.
Тихо довірливий хлопчик
До старого серця припав.
«Що у тебе за іграшки?»-
«Їх подарувала мені мати». -
«Вірно, ти стріли з лука
Славно вмієш пускати?»
Дзвінко у відповідь засміявся
Хлопчик і на підлогу зістрибнув.
«Ось як вмію!" - сказав він
І тятиву натягнув…
В саме серце влучив він,
Старе серце в крові…
Як несподівано ранять
Гострі стріли любові!
Відповідь, терпі
Тяжкий недуг,
І ти, мій друг,
Терпенів і сон,
спить, спить,
Чи не забудеш ніколи
старика,
Провспомінаешь ти року,
Провспомінаешь ти століття,
І серед зростаючої темряви
пригадаєш ти
І це,
всі, що було,
що вабило,
що цвіло,
що пройшло, -
всі, Усе.
Жовтень 1913
