VII
Чимало часу пройшло вже з тих пір:
Ти поглянеш на мене з невідомої тихою думою,
Я все як і раніше неживий актор,
Влачащего борошна дитячі похмуро.
Ти все як і раніше прекрасна і чиста,
Ти все не бачиш, – я сильнее стражду,
Про, як мені хочеться, щоб Ти, про, краса,
дізналася то, чого я пристрасно спрагу!
І як мені хочеться поплакати біля Тебе,
Як малій дитині в колисці!
Так чисто, так привітно люблячи,
Ми слова вимовити одне одному не встигли!..
що, я змучений, втомлений соловей,
минулося звуки, пісня обірвалася,
Але з ясною гармонією Твоєї
Моя душа хвора не розлучилася.
Тепер Тобі і говорити і співати,
Я буду слухати, плакати нерозважно,
Ти серце-то адже можеш пожаліти?
Про, виправдовує, А якщо Ти таке безгрішна!
Коли і Ти, одна моя мрія,
Чи не даси мені виплакати давні страждання,
Я буду знати, що в світі краса
Завжди нема і нема в ній співчуття!
грудень 1898
__________
*всякий, кого торкнеться Любов,
стає поетом (грец.). - Червоний.
