немає, ніколи моєї, і ти нічиєї не будеш.
Так ось що так вабило крізь безодню сумних років,
Крізь безодню днів порожніх, чиє тягар НЕ ізбудешь,
Ось чому я - твій шанувальник і поет!
Тут - страшна друк знедоленої людини жіночої
За красу дивну - осягнути її немає сил.
Там - дикий сплав світів, де частина душі вселенської
ридає, виходячи гармонією світил.
Ось - мій захват, мій страх в той вечір в темному залі!
ось, бідна, навіщо тривожуся за тебе!
Ось чиї очі мене так дивно проводжали,
Ще не вгадавши, не знаючи… Не Кохаючи!
Сама собі закон - летиш, летиш ти повз,
До сузір'ям іншим, не відаючи орбіт,
І цей світ тобі - лише червоний хмар диму,
Де щось пече, поет, тривожить і горить!
І в заграві його - твоя божевільна младость…
Все - музика і світло: немає щастя, немає зрад…
Мелодією однієї звучать смуток і радість…
Але я люблю тебе: я сам такий, Кармен.
31 березня 1914
